УЧНІВСЬКЕ САМОВРЯДУВАННЯ: РЕАЛЬНІСТЬ ЧИ ФІКЦІЯ?

Учнівське самоврядування сьогодні стає все більш і більш престижним для будь-якої школи. Якщо ще п’ять років тому, учням добитися дозволу у директора на влаштування учнівської ради чи парламенту було просто неможливим, то зараз не дивуйтесь, якщо почуєте від адміністрації навчального закладу пропозицію: „А давайте зробимо якийсь учнівський комітет.“ Так, кожному директорові хочеться показати наскільки демократизована його школа. Але одразу не радійте, адже найчастіше в такій ситуації учнівська рада стає лише фікцією і про реальне самоврядування можна забути.

Провівши невеличкий моніторинг серед шкіл міста Чернігова ми виявили, що серед 33 шкіл, органи учнівського самоврядування мають аж 20. Здавалося б, не так вже й мало. Але під час конференції старшокласників, на якій зібралися лідери шкільних активів, я відверто попросила підняти руки тих, хто з впевненістю може стверджувати, що учнівське самоврядування в його навчальному закладі не є фікцією, реально діє і вирішує загальношкільні проблеми. І що ви думаєте сталося? Серед всіх учнів, що заповнювали залу, я побачила лише чотири піднятих руки. Та воно й не дивно. Адже виховані за комуністичного ладу вчителі та інші співробітники школи, не можуть примиритися з тим, що діти теж мають право голосу, а тим більше, що до їх думки треба прислухатися. І тут заходиш в глухий кут. З одного боку дорослі підтримують ініціативу учнів зробити орган шкільного самоврядування, а з іншого – не дають їм свободи у здійсненні своїх фантазій та ідей. Таким чином порушується перша і найголовніша ознака самоврядування: автономія публічної влади.

До чого ж може призвести це придушення учнівської ініціативи? Існує два шляхи. Діти, зрозумівши, що реалізувати себе в цій сфері їм поки що не вдається, пробують себе в чомусь іншому, що буде для них більш доступним. Такий кінець історії можна ще назвати „хєпі ендом“. В іншому випадку дитяча гордість і правова освіченість не дозволить так над собою знущатися, що може призвести до небажаних наслідків. Розглядаючи такий поворот справи на прикладі однієї із шкіл Чернігова, можу тільки порадити до такого не доводити, адже учні – це велика сила, яка здатна боротися за свої погляди і за свою думку. Саме такою силою проявили себе чернігівські гімназисти, коли побачили несправедливість з боку дорослих. На одній із перерв між уроками учні, замість того, щоб їсти пиріжки у їдальні чи повторювати наступні уроки, юрбами виходили зі школи, щоб страйкувати під її вікнами. Було навіть зірвано один урок, чого адміністрація школи визнати не схотіла і навіть заперечила, адже це свідчить про недотримання порядку у навчально-виховному процесі. Учнів заспокоїла лише обіцянка голови управління освіти виправити ситуацію, яка й досі, на жаль, залишається нездійсненою. Наглядаючи за цими подіями, я тільки дивувалася, якими пустими стали на деякий час приміщення школи, і як гімназисти відважно показали, що принцип „один за всіх і всі за одного“ ще й досі діє. Чи змінив цей страйк щось кардинально? Звичайно, ні. Чи був він наслідком існування в даній школі учнівського самоврядування? Ні, він став наслідком несправедливого поводження з учнями і не дослухання до їхньої думки дорослих. Але вони, тобто „дорослі“, на жаль, і після страйку цього не зрозуміли, а навпаки, звинуватили нас, розповсюджувачів учнівського самоврядування, у тому, що надихаємо учнів на революційні кроки.

У чому ж причина того, що дорослі не хочуть давати свободи учням? Можливо, хочуть просто показати свою владу і ще раз доказати, що вони мудріші, тож їхні ідеї правильніші. А, можливо, просто бояться того, що учнівські ідеї будуть набагато свіжіші, цікавіші та яскравіші.

Тож закликаю всіх учнів, яким не байдужий навчально-виховний процес, давайте об’єднаємося, але не заради боротьби з дорослими, а заради співпраці з ними.