Громадянська Освіта

http://osvita.khpg.org/index.php?id=1007570592


Валерій Марченко (16 вересня 1947 - 7 жовтня 1984)

05.12.2001
Другий арешт

(Матеріали з книги : Валерій Марченко. Творчість і життя. / Упорядн. Н.Смужаниця-Марченко, Н.Кочан. – К.: Сфера, Дух і Літера, 2001, С.449-454.)


21 жовтня 1983 року Валерій Марченко був удруге заарештований. Йому інкримінували заяви, скарги, протести, нариси, розмови з в’язнями під час перебування в таборах суворого режиму №35 та №36 на Уралі (1974-1979 рр.) та на засланні в с. Саралжин Каз.РСР (1979-1981 рр.).

Нижче вміщено фрагменти з декількох протоколів допиту, що велися в слідчому ізоляторі КДБ УРСР (м. Київ, вул. Володимирська, 33).

1. ДОДАТОК В.МАРЧЕНКА ДО ПРОТОКОЛУ ДОПИТУ У СЛІДЧОМУ ВІДДІЛІ КДБ УРСР від 8 грудня 1983 р. (Допит проводив підполковник М.Слобоженюк; протягом кількох днів розбирався зміст Листа до діда.)

Протягом так званої "культурної революції" 30-х років сталися масові репресії української інтелігенції. Скажімо, були знищені письменники Зеров, Куліш, редакційна колеґія журналу Червоний перець,режисер Курбас. Сиділи економісти — науковці Птуха та Корчак-Чепурківський. В засланні побували академіки Вер-надський, Кримський. Не оминув сталінський терор і нашої родини. Дід — М.Марченко з 1941 по 1943 рік відсидів у новосибірській тюрмі. Десять років перебував у таборах брат моєї бабусі, хлібороб, активний колгоспник В.Іванчук. А згодом у таборах на Далекому Сході загинув рідний брат мого вітчима, учасник антифашистського підпілля, комуніст, який радо вітав прихід на Закарпаття Радянської влади, Андрій Смужаниця. У зв’язку з усім цим у листі до мого діда, історика, мною й ужито фразу про "вакуум у науці, літературі, мистецтві, створений внаслідок вандальної культурної революції".

Імена живих очевидців, котрі переповіли свої враження про штучний голод 1933 року, не називаю через те, що працівники КДБ, звинувативши у наклепі, можуть і їх притягнути до кримінальної відповідальності.

Окрім свідчень очевидців — потерпілих від голоду, від мешканців Західної України я знаю, що там на допомогу голодуючим зібрали безкоштовно 10 ешелонів з продовольством. Тодішній радянський посол у Варшаві відмовився їх прийняти, мотивуючи тим, що чутки про голод є брехнею, фашистською пропагандою. І це в той час, коли вигибали цілі села.

На моє клопотання взяти довідку в ЦСУ СРСР про кількість загиблих від голоду 1933 року на Україні слідчий Слобоженюк відповів, що там таких даних немає.

2. З ПРОТОКОЛУ ДОПИТУ В.МАРЧЕНКА У СЛІДЧОМУ ВІДДІЛІ КДБ УРСР від 9 грудня 1983 р.

(...)

Запитання.
Вище ви показали, що висновок свій зробили на підставі розмов з деякими своїми знайомими людьми. Чому ж ви узагальнюєте і пишете, як нібито ви розмовляли з 50-мільйонним українським народом, і на підставі цих узагальнюючих висновків зводите наклепи на Радянський Союз?

Відповідь.
Я вважаю, що в своєму Листі до діданіяких наклепів не зводив. Більше додати до цієї відповіді нічого не маю.

Запитання.
Там же в кінці тексту документа під назвою Письмо деду,підбурюючи читача до боротьби проти Радянської влади, наклепницьки називаєте СРСР й існуючий у країні лад "империей лжи", "ярмом", "злом", з яким "можно и нужно бороться". Далі з тією ж метою проголошуєте: "Отрицание большевизма для меня – не открытие, а форма существования. И не молчаливым неучастием нужно ему противостоять. Нам никто не поможет, кроме нас самих".

Наведені ворожі заклики, гасла та висловлювання свідчать про антирадянську спрямованість виготовлених вами документів Письмо дедуі так званої Заявивід 9 грудня 1974 року. Покажіть, чому ви заперечуєте ці очевидні факти антирадянської агітації і пропаганди, яку ви проводили шляхом виготовлення та розповсюдження документів ворожого змісту?

Відповідь.
Заперечення "зла" за допомогою демократичних засобів не є злочином. Сваволя, порушення законності, аморальність, що з ними я зіткнувся особисто, а також ті, що мали місце, на мій погляд, протягом існування радянської влади, вимагають, як я вважаю, активної громадянської позиції. Ось це я й мав на увазі в зазначених у запитанні документах.

Запитання.
В документі Письмо дедуви закликаєте читача до боротьби з існуючим у СРСР ладом. Чому ж ви посилаєтесь на "демократичні засоби"?

Відповідь.
Мушу відзначити, що моїм кредо є "непротивлення злу насильством". Для цілковитої ясності цієї думки прошу цитувати абзац у моєму листі до кінця, а саме: "Требование демократического разрешения всех проблем — единственная альтернатива для каждого украинца-гражданина".

Запитання.
Як видно з тексту документа Письмо деду,наведене вами у відповіді речення про "демократичне рішення проблем" додруковане в ньому після виготовлення цього машинописного примірника пасквіля, а в цей час ви перебували в ув’язненні. До того ж наведене речення не спростовує ваших закликів до антирадянської боротьби, викладених у зазначеному документі. Що можете показати з цього приводу?

Відповідь.
Це вам так здається.

Запитання.
Чи надсилали ви так зване Письмо дедуйого адресату, тобто своєму дідові Марченку Михайлу Івановичу?

Відповідь.
Ні, не надсилав, тому що адміністрацією ВТК цензорується вся кореспонденція і надсилання правдивих листів, як на думку мою і других ув’язнених, унеможливлене через те, що їх конфіскують як наклепницькі.

Запитання.
З якою метою ви поширили в тому числі й за кордон, на Захід, вказаний документ Письмо деду?

Відповідь.
На це запитання бажаю дати відповідь власноручно на окремому аркуші, якого додаю до цього протоколу.

Запитання.
Як видно зі змісту другого варіанту документа Письмо деду(рукописного), ви написали обидва варіанти цього ворожого пасквіля для поширення за кордоном на Заході, про що свідчить примітка: "Друкувати в кожному разі обов’язково". Що можете показати з цього приводу?

Відповідь.
На це запитання відповідати відмовляюсь.

Запитання.
З пред’явлених вам раніше на допитах текстів: передачі закордонної радіостанції Свободавід 19 липня 1978 року, публікації в закордонних журналах Визвольний шлях№ 368 та Авангард№ 142 за 1978 рік видно, що виготовлене і поширене вами за кордон на Захід так зване Письмо дедушироко використовувалося буржуазними засобами масової інформації та закордонними антирадянськими націоналістичними центрами в проведенні ідеологічної диверсії проти СРСР. Це ще раз свідчить про ворожу спрямованість виготовленого вами документа Письмо деду,а ваші дії по його поширенню були направлені саме на підрив та ослаблення Радянської влади. Що можете показати з цього приводу?

Відповідь.
Використання мого Листа дідовізасобами масової інформації на Заході, в тому числі радіостанцією Свобода,журналами Авангарді Визвольний шляхмене не хвилює, я не вважаю це злочином. У моєму листі є змалювання радянського минулого і моє ставлення до нього, до так званих "помилок", вчинених при радянській владі. Якщо це є антирадянська діяльність, то нехай так і буде.

(Писано власноручно Валерієм Марченком)
"Протокол мною прочитано. З моїх слів записано правильно. Доповнення та зауваження викладено на окремому аркуші. В.Марченко".

3. ДОДАТОК В.МАРЧЕНКА ДО ПРОТОКОЛУ ДОПИТУ від 9 грудня 1983 р.

На стор. 6 має бути взято в лапки термін "наклепницькі". У поставлених на допитах питаннях настирливо твердиться про нібито існуючі в Листі дідовізаклики до боротьби з радянською владою. Насправді там є змалювання радянського минулого й моє ставлення до так званих "помилок", вчинених при радянській владі, але нема закликів. В уяві слідчого будь-яка думка, ідея вже є боротьбою, а особисте кредо про несприйняття марксизму — заклик.

Написав я свого Листа дідові зметою реалізувати на практиці статтю 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, де стверджується свобода думки та слова. Як відомо, в СРСР цей пакт офіційно чинний з 1976 року.

Я був би безмежно радий, якби всі мої листи і твори друкувалися в Радянському Союзі, як свідчення свободи слова й друку.

Твердження слідчого на стор. 5 про друкування кимось речення в моєму листі є хибним. Свій текст я знаю добре і жодних виправлень чужими в ньому нема. Лист у тому вигляді, що його надруковано, написано цілковито мною в таборі.

4. КЛОПОТАННЯ В.МАРЧЕНКА на ім’я ст. слідчого в особливо важливих справах КДБ УРСР М.М.Слобоженюка від 9 грудня 1983 р.

Для встановлення характеру та об’єктивних причин голоду на Україні 1933 року прошу у відділі демографії Інституту економіки АН УРСР взяти довідку про те, на скільки зменшилося населення Східних областей України протягом того часу. Відомі переписи нашого населення 1914 та 1939 рр. Відома кількість мешканців, їхнє збільшення в сусідніх Росії й Польщі. Обрахування потрібних даних провадяться спеціалістами методом звичайних порівняльно-статистичних та математично-демографічних досліджень.

Крім того, в Міністерстві закордонних справ СРСР прошу зробити запит про щорічну кількість зерна, спроданого Радянським Союзом за кордон 1931, 1932, 1933, 1934 років.

5. ПОСТАНОВА від 10 грудня 1983 р. про відхилення клопотання В.Марченка

Старший слідчий в особливо важливих справах слідчого відділу КДБ Української РСР підполковник .Слобоженюк, розглянувши матеріали кримінальної справи № 21 по обвинуваченню Марченка В.В. у скоєнні передбаченого ст. 62 ч. 2 КК УРСР та ст. 70 ч. 2 КК РРФСР, встановив:

Обвинувачуваний Марченко В.В. 9 грудня 1983 року заявив клопотання витребувати з Інституту економіки АН УРСР та Міністерства закордонних справ СРСР і приєднати до кримінальної справи довідки про те, "на скільки зменшилося населення Східних областей України у 1933 році", а також про "кількість зерна, спроданого Радянським Союзом за кордон у 1931—1934 рр."

Заявлене обвинуваченим Марченком клопотання по своїй суті є провокаційним, спрямованим на зволікання попереднього слідства. Вказані в ньому дані не є обставинами, які підлягають дослідженню по цій кримінальній справі, і не відносяться до предмета доказування, визначеного ст. 64 КП К УРСР. На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 129 і 130 КПК УРСР,

постановив:

В задоволенні обвинувачуваному Марченку В.В. заявленого ним вказаного вище клопотання як безпідставного — відмовити, про що оголосити йому під розписку в цій постанові. Копію постанови направити прокуророві Української РСР.

Ст. слідчий М.М.Слобоженюк

Згоден: нач. слідчого відділення КДБ УРСР

підполковник Б.А.Колпак

Писано власноручно В.Марченком:
"Постанову мені оголошено 10 грудня 1983 року. В.Марченко".

6. З ПРОТОКОЛУ ДОПИТУ У СЛІДЧОМУ ВІДДІЛІ КДБ УРСР. ЗВИНУВАЧЕННЯ В.МАРЧЕНКА У НАПИСАННІ ЗАЯВИ ДО ПРЕЗИДІЇ ВЕРХОВНОЇ РАДИ СРСР від 9 грудня 1974 р.

Слобоженюк.
"...в ньому ви паплюжите демократичні основи нашої країни, наклепницьки стверджуючи, що в Радянському Союзі начебто "нехтуються права людини", проголошені Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, а особи, які намагаються відстояти ці права, нібито опиняються в ув’язненні. Для чого ви помістили в цьому документі зазначені наклепи?

В.Марченко.
На моє тверде переконання, на жаль, це є дійсність.

М.С.
Дайте показання про дійсні мотиви щодо виготовлення вами зазначеного вище документа.

В.М.
Заяву від 9 грудня 1974 року я ув’язував безпосередньо зі своєю кримінальною справою за 1973 рік і власним своїм досвідом. Отже, я був засуджений на 6 років ув’язнення і 2 роки заслання лише за те, що написав дві статті, які мав намір поширити, а також обговорював — наклепницьки, за визначенням суду — внутрішню й зовнішню політику СРСР. На мою думку, за такі дії не переслідують в жодній країні Західної Європи, що ратифікували Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Тому я написав цю заяву у 1974 році у зоні 35.

На мою думку, безпеці держави думки, висловлені на папері, загрожувати не можуть, звісно, якщо держава демократична.

* * *

Павло Проценко. "Дорогою до свободи. Нотатки про Валерія Марченко"
(фрагменти). Часопис "Дух і Літера", №5-6, 1999.

Коли я познайомився з Валерієм, йому було 34 роки; чверть цього строку, найквітучу пору свого життя, він провів у тюрмах, таборах та засланні. В умовах, що постійно принижували людську природу, озлоблювали душу. Радянська каральна система на це й розраховувала: зіштовхнути свою жертву в коло гріховного стану і поневолити її остаточно, не тільки зовні, але й внутрішньо, онтологічно. Адже той, хто на насильство відповідає хай навіть тільки безсилою люттю, фактично підтримує зло, хибний стан речей, в основі якого лежить смерть. Валера жив поза цим хибним колом. Його перша реакція на оточення – щирий інтерес, співчуття, бажання пізнати іншого, а якщо треба, то обов’язково допомогти. І ці визначні риси його характеру сусідували з чуйністю, готовністю захистити слабкого і відстояти добрі початки життя. Саме цим пояснюється його прагнення поновити справедливий – за совістю – лад речей, що порушується у світі беззаконням (і не має значення, від кого воно походить: від бездушної політичної системи, захланності чиновників, розбещеного злочинця на вулиці чи приятеля, яким опанувала пристрасть).

У жовтні 1983 року Валерія було заарештовано. По суті, з огляду на стан його здоров’я, це вже був смертний вирок. Під час слідства над ним помер Андропов. Алла Марченко розповідала, як адміністрація кадебешної внутрішньої тюрми у Києві раптом стала нервувати і навіть підлещуватись до рідних Валерія, приймати позачергові передачі для хворого в’язня. Можливо, захиталися шальки терезів історії, і влада могла вже тоді розпочати пом’якшення режиму. Однак коливання були недовгими. За кілька днів до тюремників повернулися колишня жорстокість.

Надалі розгорнулася відчайдушна боротьба Ніни за звільнення вмираючого сина. Вона благала владу дозволити їй віддати свою нирку для пересадки синові. Але коли б це держава відгукувалася на страждання людей? Валерій помер у тюремній лікарні в Ленінграді. На його смерть миттєво відгукнулися президент Рейган та державний госдепартамент США. (...) В результаті з Москви дали дозвіл поховати Марченка на батьківщині. Це сприймалося як диво, здобуте в боротьбі.

Валеру ховали на Покрову 1984 року; відспівали в його улюбленому Покровському храмі на Куренівці. Від аеропорту Бориспіль, куди привезли тіло небіжчика, до самої церкви труну оточували табуни чекістів. У храмі, куди так часто полюбляв приходити Валерій, його впізнали і цього разу. Залишилась у пам’яті розповідь Ніни про те, як до неї підійшла одна прихожанка і сказала, що Валеру пам’ятають і за нього моляться. Несміливе милосердя – серед суцільної байдужості та моральної мертвоти, розлитих у суспільстві.

Одного разу влітку 1983 року я йшов Хрещатиком – і раптом побачив Валерія, який ішов назустріч з високою і гарною дівчиною. (Про цю чисту, зворушливу дружбу я знав.) Вона щось, сміючись, розповідала йому, а він уважно слухав і м’яко посміхався. Обличчя його було задумливе та спокійне – поодинокий випадок, коли він не був напружений, неначе зведена пружина. Вони звернули у підземний перехід і повільно спускалися сходами... Я не наважився їх окликнути, щоб не порушити хвилини щастя. Так чи інакше, ми мали скоро зустрітися. Стояв сонячний спекотний день. (На цій землі нам уже не судилося перетнутися. Для мене він так і не вийшов з переходу напроти метро "Хрещатик".)

Теплий промінь мерехтів на його обличчі, зверненому в себе, ховався на вустах, розтягнутих у легкій посмішці. Таким він залишився у моїй пам’яті назавжди: нібито стоячим на порозі нового незнаного життя. Впевнений у своїх силах, він був готовий рушити у довгу подорож, де мав багато чому навчитися і багато чого зробити. І не тільки для себе... Але цей внутрішній настрой – на творче служіння (він казав, що якби йому судилося виїхати на Захід, він став би священиком, і позаяк багато би подорожував і вчився) – належав, власне, вже до іншої епохи, яка лежала у майбутньому.

Рекомендувати цей матеріал