Кілька реплік у продовження дискусії, розпочатої листом Михайла Жукотського

Як керівник проекту "Моніторинг дотримання прав людини в загальноосвітніх школах України", про який вже писалося в "Громадянській освіті", але водночас як людина, що безпосередньо не є причетною до викладання правознавства у школі, я дозволю собі менше давати власних коментарів на досить гострі оцінки пана Жукотського по відношенні до підручника з правознавства, редактором якого є пан Ігор Усенко, але спробую подивитися на висловлені паном Михайлом зауваження через призму відповідей, які ми отримали на запитання анкети для школярів в ході дослідження, що проводилося в різних регіонах України.

Одне із запитань анкети було присвячено підручнику з правознавства. Старшокласники давали різні відповіді, серед яких важко визначити певну системність. Більш-менш схожі оцінки можна побачити лише на рівні конкретних класів та шкіл. Отже, в залежності від того, як викладається правознавство, різняться й оцінки підручника. Це означає, що учень оцінює його перш за все очами свого вчителя. Якщо до цього додати ще відповіді, які ми часто чули від викладачів правознавства про те, що школярі задають багато питань, стосовно матеріалу підручника, то тоді, на мій погляд, стає очевидним важлива роль суб’єктивного фактору, тобто, яким чином матеріали підручника подає сам вчитель.

Саме якісного, зрозумілого, цікавого викладання від вчителя очікують учні. Наприклад, ось відповідь одинадцятикласниці з Києва на питання по те, що її приваблює в школі: "Мене іноді приваблює те, як розмовляють вчителі, вони розповідають дуже цікаві речі".

Роль вчителя полягає в адаптуванні матеріалу підручника до рівня розуміння права школярами. Отже, підручник потребує інформаційного посередника і успішність засвоєння курсу правознавства учнями в великій мірі залежить від здатності виконувати ці функції вчителями правознавства. Тому важливо знати: чи отримують вчителі достатньо методичної, семінарської та іншої підтримки для своєї роботи? Із відповідей вчителів правознавства на запитання, що ставилися під час моніторингу, слідує однозначна відповідь – ні. В ході семінару, проведеного Українською Асоціацією "Міжнародна Амністія" для вчителів правознавства в Севастополі восени 2000 р., більшість вчителів висловлювали різного роду критичні зауваження до підручника з правознавства, проте були й інші думки, що там витримана юридична термінологія і занадто спрощувати матеріал на правничі теми не варто. Я вважаю що це питання є дискусійним, але все ж-таки сам схиляюсь до тієї думки, що краще, якщо матеріал викладений зрозумілою для безпосереднього споживача (в цьому випадку як вчителя, так і школяра) мовою. Крім того, на мій погляд, підручник під редакцією пана Ігоря Усенка дійсно дає інформацію з різних галузей права, але якщо підходити до вивчення правознавства з точки зору громадянської освіти, то таких знань він містить недостатньо. Я вважаю, що піднята паном Михайлом Жукотським проблема розв’яжеться, коли буде більше підручників різних авторів, буде можливість їх вибору, вчителі отримають належну допомогу у викладанні, і, звичайно ж, самі будуть мати відповідну підготовку. Тому, вважаю, що кроки мають бути зроблені саме в цьому напрямку.

Сама дискусія, розпочата паном Жукотським, стосується більш широкої теми, ніж обговорення змісту підручника з правознавства. Навіть відвідуючи школи і просто спостерігаючи, ми бачили велику різницю в розумінні школярами своїх прав там, де вчителі-ентузіасти проводять різного роду позакласну роботу: відкриті уроки, гуртки, дискусійні клуби, де обговорюються цікаві і актуальні проблеми сьогодення, тощо. Учні повинні не тільки вивчити і усвідомити матеріал підручника правознавства, але й бачити і розуміти застосування отриманих знань. Від вчителів правознавства я знаю, що, коли доводиться пояснювати зміст конституційних прав і свобод в частині соціальних та економічних прав, у школярів це викликає різну реакцію: в кого сміх, в кого роздратування, вони часто наводять приклади із свого життя про те, що насправді все не так. Вчитель, що не завжди отримує свою зарплату, вдвічі меншу за прожитковий мінімум, часто може лише погодитись з цим і сказати, наприклад: "Ви, звичайно праві, але в книжках написано, що...". Отож, який "сухий залишок" отримають учні після заняття і чи ставитимуться серйозно до правознавства?

Навіть найкращий підручник не може навчити дитину тому, як стати активним громадянином, вільною особистістю, якщо в самій школі є інші порядки. "Що може привабити Вас в шкільному житті?", – запитуємо ми в анкеті школярів, – "Нічого, тому що тут одна несправедливість, заздрість, розділення учнів на "добрих" і "поганих", – відповідає одинадцятикласниця із Вінниці. "Що би Ви запропонували, аби змінити ситуацію з правами людини в школі на краще", – запитуємо в анкеті. – "А хто мене послухає", – відповідає десятикласник з Києва. Таких відповідей, сповнених песимізму і відчаю, ми маємо дуже багато. Щоденні стосунки в школі дають набагато більше уявлення про реальні права та свободі, аніж їхнє викладання. Чи може директор школи, від якого вимагають, щоб 20 вчителів прийшли на мітинг на підтримку президента, побудувати нормальну демократичну систему відносин в школі, забезпечити прозорість прийняття рішень? Чи може вчитель, якому на батьківських зборах треба пояснювати, що треба підтримувати питання всеукраїнського референдуму, виховувати в учнях гідність, повагу до своїх прав і прав інших людей?

Спустимося від проблем державних до шкільних. Таку ж роль, як Конституція в державі, в школі має відігравати Статут. "Чи можна подивитися Статут школи?", – запитуємо у директора. "У нас його немає", – чуємо у відповідь. "А яким же чином вирішуєте, наприклад, конфліктні ситуації," – продовжуємо розмову, – "За традицією", – говорить директор у присутності вчителя правознавства. Якщо "за традицією" можна все вирішити в школі, то чому не можна в інших установах, в державі в цілому?

Звичайно ж не скрізь воно так, але подібних прикладів ми маємо багато. Отож, вважаю, що для реального усвідомлення своїх прав, крім теоретичних знань, школярі повинні мати можливість реалізувати їх у повсякденному своєму шкільному житті.

Нещодавно я був запрошений консультантом і суддею на міжнародний студентський турнір з американських парламентських дебатів. Я був дійсно вражений від того, як студенти різних країн обговорювали складні правові теми, вносили свої законопроекти, критикували дії влади (як реальної, так і існуючої в уявленні), відстоювали свою позицію. Якщо оцінювати учасників турніру, то іноді відсутність глибоких теоретичних знань на конкретну тему (тема турніру була присвячена недоторканності приватного життя), компенсувалася активністю, самовпевненістю, повагою як до себе, так і до інших. В Одесі такі змагання проводяться і серед школярів. Мені здається, що це є прикладом доброї форми діяльності для усвідомлення школярами своїх прав.

Школа має дати знання про організацію суспільства на своєму прикладі. "Основний шкільний закон" (статут, конституція, тощо), – має бути не переписаним від крапки до крапки з типового статуту, затвердженого міністерством, а виробленим самим колективом за активної участі школярів. Саме з цього документу учень може почати напряму застосовувати свої права – права учня, права громадянина, права людини. Зараз, вважаю, назріла необхідність створювати в тих школах, де є вчителі правознавства – ентузіасти своєї справи, гуртки, дискусійні клуби, де би обговорювалися реальні питання шкільного життя і готувалися документи на зразок конституції школі. Потім підготовлений проект має бути винесено на обговорення в органи шкільного самоврядування (Рада школи, учнівський парламент, тощо). Не варто нарікати на Конституцію та закони. Давайте спробуємо змінити на краще те, що ми можемо самі і зараз за активної участі школярів. Нехай в цих розроблених документах знайдеться місце для кожної розумної думки, нехай там учні спробують знайти баланс між правами учнів, вчителів, керівних органів (директор, завучі, педагогічна рада, тощо), визначити повноваження учнівського самоврядування. Це може стати своєрідним місточком між школою і державою. Якщо школярі побачать, що можна побудувати власними руками нову організацію шкільного життя, що відповідає інтересам кожного в колективі, хто їх потім переконає в тому, що так само не можна вчинити в державі в цілому?