Правознавство та захист прав людини у школі

Я, Стефанія Степаненко, вчитель математики і правознавства, директор школи, стаж роботи в школі – 22 роки, з них 8 років – директор школи, а до того – вчитель, заступник директора. Освіта університетська – факультет математики. І завершую навчання на спеціальному правничому факультеті університету.

Хочу висловити деякі свої думки з приводу статті пана М.Жукотського "Правознавство та захист прав людини в школі", яка надрукована у бюлетені "ПЛ. Громадянська освіта", №36 (2000 р.). Я не знаю, чи пан Жукотський – науковець, чи вчитель, але судячи по статті – науковець, бо стаття для мене виявилась такою складною для сприйняття, як і підручник І.Б.Усенка "Основи правознавства". Але ж стаття розрахована не на учнів, то це не так страшно. Розібралася.

Взявши в руки бюлетень і прочитавши заголовок статті, я дуже зраділа, бо нарешті хтось насмілився серйозно вголос заявити те, про що думають всі вчителі правознавства, яких я знаю. Але вчителі воліють просто поговорити в своєму колі, виявити незадоволення, непогодження з тим чи іншим автором, але бояться вступити в полеміку з різних причин. По-перше, ми – продукт тої нашої школи, яка виховала нас бути слухняними і чемно виконувати все, що кажуть, без заперечень; по-друге, вчитель знає, що мудрий науковець завжди вчителя "заткне за пояс", оскільки на кожне вчительське заперечення він вміє знайти аргументовану відповідь, і той же вчитель почуває себе так, як учень, якому дали складну програму і складний підручник: "А може, це я такий дурний, що не можу собі дати раду?.. Треба більше працювати, або просто мовчати".

Я вдячна автору за статтю, і з кожним реченням – аж до питання: "Який же вихід із даної ситуації?" – я згідна. Ось вихід з неї я не такий бачу, як автор, і хочу про це поговорити.

Все, що пан Жукотський описав про складність програми з правознавства (та не тільки з цього предмету), про підручник – справжня істина. Я собі виділила багато фраз, які можна вважати за теоретичні засади концепції громадянської освіти: "Для того, щоб дитина засвоювала інформацію і постійно самовдосконалювалась (а іншого реально і не існує), потрібно створювати умови, в яких дитина отримає змогу випробувати себе в різних видах діяльності, зрозуміти себе, відкрити для себе свої нахили, здібності, можливості, а після цього створити умови для самовдосконалості в тій галузі діяльності, до якої її підготувала сама природа". Забезпечити це все для дитини повинен урок. "Урок, з точки зору прав дитини, має вирішувати одне завдання: забезпечити кожній дитині умови і можливості для самовдосконалення відповідно до динаміки та перспектив розвитку суспільства". І далі автор стверджує, і дуже слушно, "школа може при відповідній навчально-матеріальній базі допомогти дитині розкрити свої задатки, вдосконалити себе до того рівня, щоб знайти, зайняти своє місце в житті суспільства. Іншого на дано...". І далі: "...тому що діти рано вловлюють зміст життя, спостерігаючи життя дорослих" (тільки не зрозуміла, як це пов’язати з навчально-матеріальною базою школи). Отут-то і напрошується висновок, що без тої ж "відповідної навчально-матеріальної бази" не обійтися і не змінити на краще нашої школи, але у висновках автора цього нема. Без фінансування і матеріальних затрат ніякої реформи не зробити. Це аксіома.

Як вихід із даної ситуації автор пропонує, по-перше, зробити вірні висновки. Дійсно, висновки вірні. Не можна бездумно погоджуватися із змістом навчальних програм, підручників, а значить, потрібно розробляти альтернативні програми і підручники, багато різних варіантів, і надати школам право вибору цих програм і підручників, а не примушувати обов’язково впроваджувати тільки ті, які нав’язує Міністерство освіти. Є вже, правда, перші спроби в цьому напрямку. Наприклад, підручник О.Наровлянського "Основи правознавства" для 9 кл. більш доступний, і його "Зошит для учня" теж можна використовувати. Зараз появляються й інші. Але автор не пропонує такого виходу із ситуації. Замість того він вважає, що взагалі не потрібно вивчати правознавство в 9 класі, а натомість "змінити свідомість громадян" він пропонує, охопивши дітей "активною правозахисною діяльністю". Але як можна це зробити, не давши дітям тої ж інформації з правових знань? Як можна проводити анкетування, яке пропонує автор, і давати не підготовленим дітям такі питання: "Чи сприяє навчання в школі розвитку ваших особистих здібностей та інтересів?" "Наскільки те, чим ви займаєтесь в школі, відповідає діючому законодавству?" І це питання, вважає автор, дуже просте. Помиляєтеся, пан Жукотський.

По-перше, тут два питання. Нехай на перше питання учень відповість "так", або "ні". А на друге? Чи учень має написати в процентах (на 20%, на 50%), чи в частинах (на 1/5, на 1/2), чи має написати цілий твір-роздум? Зовсім не просто провести таке анкетування. Я пробувала. Я проводила міжшкільну учнівську конференцію "Забезпечення прав дитини у сучасній школі". Анкети повинні містити дуже прості питання для дитини, але дуже глибоко змістовні для того, хто проводить анкетування, щоб з відповідей "так" або "ні", або з вибраних варіантів а, б, в, ... зробити повний аналіз теми, яка вас цікавить.

Одного разу в моїй школі проводили анкетування шведські вчені. Вони досліджували питання про становище національних меншин в Україні, про їх проблеми, їх ставлення до незалежності і т.д. Було 45 питань. І тоді я зрозуміла, що для того, щоби правильно провести анкетування, потрібно дуже багато професійно попрацювати, бо інакше воно перетвориться в чергове опитування учнів, і результати не будуть об’єктивними, а так собі...

Після анкетування автор пропонує створити ініціативну групу. Потім з цією групою (зауважте, зовсім не навченою, бо хто і коли це мав зробити?) випустити бюлетень, який проінформує учнів про зміст дискусії, а потім, як наступний етап – проводити дискусію. Якщо п.Жукотський проводив з учнями дискусії, то знає, як багато знань для цього треба, інакше дискусії не буде. Бо що таке дискусія? Це відстоювання своєї думки, свого погляду на те чи інше питання шляхом обгрунтування. А звідки брати аргументи? А скільки треба часу вчителю затратити, щоб підготувати учнів до дискусії, а самому скільки треба прочитати? А таких занять з учнями автор пропонує проводити багато, і вони мають бути цікавими, ще й співпраця з юристами-практиками (а чому це вони підуть до школи?), яких самі діти запросять і ще й окреслять коло питань – це ті учні, які ще поняття не мають про право, про закони і т.ін. Це зробить хіба вчитель, якому потрібно мати неабияку юридичну підготовку і особистих друзів серед тих юристів-практиків. Але ж таких вчителів нема, бо вони не мають спеціальної підготовки, і автор про це знає, бо далі в своїй статті пише, що у вчителів відсутні правові знання, і має рацію.

А як з учнів сформувати лекторську групу? Хто має ті лекції готувати? Чи ці учні будуть переписувати з книжок і читати іншим учням, чи вчитель буде лекторській групі вести уроки права, а потім ці учні – іншим учням? А консультпункт? Та в ньому мають бути учні, які дуже багато знають і допомагають іншим знайти вихід з різних ситуацій з допомогою права і закону.

Автор пише, що в "практичній організації даної роботи постає ряд проблем", але не знає, наскільки їх вирішення реальне в такому вигляді, як він пропонує. Я маю іншу думку з цього приводу, продиктовану багаторічною практикою. Правознавство обов’язково треба вивчати, але не один рік, а хоча б три роки, і починати з простого, а потім переходити до складнішого.

А те, про що пише п. Жукотський, можна проводити, і навіть добре було б це робити, але дійсно, згідно з думкою автора, при відповідній матеріальній базі школи і при наявності відповідних фахівців (яким нормально оплатити). Бо інакше буде все так, як і є: спроби змін, а все на місці. Я згідна з тою думкою, що добре було б в інформаційному бюлетені "Права людини" ввести спеціальну рубрику для дітей чи то від імені дітей. Це я підтримую і навіть із задоволенням пропагувала б серед дітей таку роботу.

Не можу погодитись з автором, що 12-річна середня освіта і 12-бальна система оцінювання – це "бюрократична авантюра". В її концепції закладена прекрасна мета, що якраз передбачає звільнення дитини від надмірного навантаження, від необ’єктивності в підході до оцінювання її досягнень, це не просто замість 5 балів 12, це зовсім змінився підхід до дітей взагалі, та й до вчителів, зменшується тиск на них, надмірні вимоги і контроль. Звичайно, що це потребує великих матеріальних затрат. За таким принципом, як підходить автор, можна і Конституцію України назвати "бюрократичною авантюрою", адже дуже багато, що закладено в ній не виконується, і ще далеко до реалізації.

В той же час, автор думає, що для здійснення запропонованої ним методики формування правової свідомості і правової культури, громадянської принциповості, не потрібно матеріальних затрат, а лише "зацікавлені свідомі вчителі", права яких будуть порушені через їх додаткові навантаження, організацію і проведення різних дискусій, консультпунктів, лекторських груп – і ніякої мови про додаткове фінансування. Так само, мабуть, думає міністр освіти п.Кремень, ввівши 12-бальну систему оцінювання.

Дискусійним є питання про те, що проведення учнівських предметних олімпіад є порушенням закону України "Про загальну середню освіту". Олімпіади аж ніяк не порушують принципу рівності, адже брати участь в них можуть всі бажаючі, без обмежень з огляду на національність, походження, матеріальний стан, рівень знань, колір шкіри, віросповідання тощо. А лише після першого туру виявляються переможці, які в другому турі змагаються між собою і так аж до обласних, республіканських та міжнародних олімпіад, як і в спорті, та інших сферах. Навпаки, позбавити дітей можливості брати участь в олімпіадах було б порушенням цього ж принципу, бо дитина не мала б можливості повно реалізувати свої здібності і талант. Я згодна, що далі повинні бути розроблені чіткі критерії обдарованості для відповідних професій, які зараз відсутні.

Стаття п.Жукотського – суцільна критика всього, що відбувається зараз у школі, і як вихід із ситуації – знайти зацікавленого свідомого вчителя, який без додаткового фінансування, без новацій у нормативній базі, без реформ, замість вивчення правознавства в 9 класі зможе сформувати нового свідомого громадянина шляхом активної праці самих учнів.

На жаль, чим глибше я вчитувалася в статтю, тим більше я знаходила головну спільність з підручником п.Усенка "Основи правознавства" для 9 класу – відсутність зв’язку з життям.

Не знаю, чи зуміла я переконати автора, бо не фахівець такого наукового стилю викладу думки. Я все-таки думаю, як той вчитель ("а може я просто нічого не зрозуміла, може це я така дурна?"), але тішуся, що далі не продовжую ("краще мовчати").

Дякую за статтю, яка розбудила в мене такий інтерес і яка заставила мене не мовчати.

З повагою і надію на розуміння,
Стефанія Степаненко, м. Львів